Риторична аргументація в епоху середньовіччя та Ренесансу (від Аврелія Августина до Г. Галілея). Основи аргументації

Риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Вона виникає внаслідок осмислення закономірностей гарного мовлення прозою.
Термін “риторика” ніколи не відзначався однозначним тлумаченням. В латинській мові це поняття позначалося словом “елоквенція”. Витоки різних інтерпретацій сягають глибокої давнини, коли чітко визначилися два підходи до сприйняття риторики:
- Ісократ, Платон, Арістотель, Ціцерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея;
- Квінтіліан та його послідовники, що утворили так звану школу Квінтіліана, розглядали риторику як мистецтво прикрашання мовлення.
Але в будь-якому випадку, риторика – наука про способи переконання, впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.
Предметом нашого дослідження є риторична аргументація в епоху середньовіччя та Ренесансу (від Аврелія Августина до Г. Галілея).





1. Формування засад риторичної аргументації в епоху середньовіччя

Ораторське мистецтво середніх віків розвивається в межах церковної проповіді, оскільки церква в цей історичний період регламентує усі сфери суспільного життя. Спочатку християни вели боротьбу з язичництвом, що призвело до забуття усієї античної спадщини. Проте з 2 ст. християни починають застосовувати філософсько-літературні методи античності у своїх промовах, присвячених обґрунтуванню ідеї Бога [5, c. 85].
Проповідь - одна із характерних і масових форм середньовічної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони створювались латинською мовою. А коли проголошувались перед світськими людьми, тоді проповідник переходив на народну мову.
Взагалі антична та християнська риторики докорінно відрізняються. Ці відмінності полягають у таких моментах: в античності мовлення - це вираз думки, в християнстві - вираз істини; в античності не існувало авторитетів, у християнстві авторитет - Святе Письмо.
По-перше, для античного оратора мовлення було виразом думки, що переважає інші думки. Ця перевага вбачалась у кращому обґрунтовані та кращому вираженні. Проповідь же - це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.
Думка оратора перемагала через те, що він підкріплював її своїм талантом. Істина божественного слова перемагала тому, що проповідник доносив її без власного втручання. Проповідник - це лише посередник між божеством і слухачами. Тобто, якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благодать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, - це підготувати душу слухача. Більше того, у риторичному трикутнику "оратор - промова - слухач" антична риторика переважно зосереджувалася на другому елементі, тобто на "промові". Християнська риторика зосереджується на третьому елементі - "слухач". При цьому в Античності велика увага до промови ораторів та теоретиків ораторського мистецтва обумовлювалась не тільки і не стільки вирішенням питання "що" (це було скоріше справою філософів), а вирішенням питання "як". Тоді як у християнських проповідях все відбувалося навпаки.
Звідси випливає неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Навіть проповіді Христа і Павла не піддаються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими [4, c. 38].
Друга відмінність християнства від античності полягає в тому, що для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б суперечка.
Вся риторична аргументація будувалась не шляхом посилання на авторитети, а на побудові певних міркувань. Для християнського оратора існував абсолютний авторитет - Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше вислов-лювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посилан-нями на Святе Письмо. Для християнського мислення - це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти якомога швидше.
Антична риторика була тісно пов'язана з необхідністю переконувати, обґрунтовувати ті думки, які співрозмовники не визнавали. В середньовічних проповідях ці функції поступово відходили на другий план. Звичайно, що проповідник намагався переконати свою паству, але здебільшого проповідь виголошувалась не в ситуації суперечливих точок зору, а в протиставленні знання та незнання, простого пояснення нових істин [4, c. 39].
У ХІІ ст. виникає потреба полеміки з єретиками, які не визнавали авторитет Святого Письма. Це було поштовхом до розвитку діалектики, яка стала згодом основою схоластики. Першим гомілетом у повному розумінні цього слова став блаженний Августин, чий твір "Про християнську доктрину" вважається класикою гомілетики як християнської науки.
Аврелій Августин (354-430 рр.) з підліткового віку готувався до кар'єри ритора. Протягом трьох років навчався у риторичній школі в Карфагені, а потім викладав риторику. Коли Аврелію було 33 роки (24 квітня 387 р.), він прийняв хрещення, а наступного року Аврелій Августин став священником. Слід зазначити, що він був дуже освіченою людиною. У своїй праці "Про град Божий" він цитує понад 40 античних авторів. Взагалі його творчий доробок вражає. За своє життя Аврелій написав 93 трактати загальним обсягом у 232 книги.
Погляди Аврелія Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень: