Релігійна та церковна лексика у п'єсах О.Коломійця

Стан дослідження життєвого шляху О. Коломійця в науковій літературі
Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 р. у с. Харківці Лохвицького району на Полтавщині. Він був шостою, найменшою дитиною в родині селянина-бідняка, в якій рано не стало батька. Після закінчення семи класів О. Коломієць у 1935–1938 pp. Навчався на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а потім на історичному факультеті Харківського університету. Після цього пішов на фронт. Брав участь в Великій Вітчизняній війні.
У 1950–1953 pp. починає друкувати перші нариси й оповідання, які склали збірку новел «Біла криниця» (1960). Як драматург О. Коломієць досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п’єса у 1962p. ставилася вже у 71 театрі країни. У 1978 p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п’ятисота його вистава [15, c. 289].
В наступні роки слідує низка драматичних творів: драматичний памфлет «Дванадцята година» (1961) , психологічна драма «Чебрець пахне сонцем» (інша назва «Де ж твоє сонце?») (1963), п’єса «Прошу слова сьогодні» (1964), драматична дилогія «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), п’єса проблемно-психологічного характеру – дилогія «Горлиця», п’єса «Перший гріх». Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 p. були відзначені республіканською премією ім. М. Островського (1970), п’єса «Одіссея в сім днів» (1972), «Голубі олені» – «повість про кохання», яка на фоні численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою і в 1977 р. була удостоєна Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1973), «Кравцов» (1975), «Срібна павутина» (1977), драма «Дикий Ангел» (1978) , постановка якої у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією СРСР (1980). Ця п’єса має підзаголовок – «Повість по сім’ю».
П’єси написані О. Коломійцем ставилися на сценах театрів Москви (Державній академічний театр імені Е. Вахтангова, Московський драматичний театр ім. М. Гоголя, Малий театр), Києва (Національній академічний драматичний театр ім. Івана Франка), Львів (Національній академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької), Вінниці (Вінницький державний академічний музично-драматичний театр ім. М. Садовського), Ніжині, Херсоні і інших міст колишнього радянської союзу, а також в Болгарії, Польщі, Канаді, Югославії. У 1977 році О. Коломієць за драматичну дилогію «Блакитні олені» і «Кравцов» був удостоєний премії імені Тараса Шевченка [19, c. 26].
Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 р.
Дослідниця Д. Вакуленко відзначала прагнення письменника знехтувати панівними на той час радянськими стереотипами щодо зображення дійсності, знайти і втілити у життя не плакатний, а цілісний, психологічно-виразний образ героя-сучасника. Дослідниця наголошувала, що О. Коломієць був самобутнім і талановитим митцем, який проявляв поглиблений інтерес до соціально-етичних основ буття народу, до тонких відтінків морального почуття, проникнення у психологію сучасної людини [3, c. 144].
Г. Дорош вказувала на емоційні та психологічні чинники сюжетики драм О. Коломійця і особливо на його талант сатирика, неординарність у дослідженнях актуальних суспільних проблем, у сміливому розкритті особистого ставлення до них [7, c. 11].
Своєрідність і нестандартність драматичної форми п’єс О. Коломійця визнала Г. Гримич. На її думку, використання драматургом кінематографічних прийомів, зокрема монтажу, сприяє стрункості, єдності, цілісності композиції його творів [5, c. 48].
О. Коломієць увійшов в українську драматургію з конкретним естетичним ідеалом особистості і суспільства, з неприйняттям дрібних тем побутовості, з прагненням до створення колоритної, багатомірної картини життя, і безперечним досягненням письменника названа послідовна прихильність до театру інтелектуального, поетичного.
Режисери театрів В. Биковець, В. Лизогуб, В. Неллі, М. Равицький висловлювалися про особливості драматургічних творів О. Коломійця, про їхню сценічність, про втілене в п’єсах бажання драматурга творити своїх персонажів (оновлені образи героїв-сучасників) реальними і цілісними особистостями писали.
З 1981 до 1987 року О. Коломієць очолював творче об’єднання драматургії Київської організації Спілки письменників України, відчував постійні обмеження від тоталітарної системи і жорстку цензуру. Кожен його драматичний твір уважно перечитувався і часто по декілька разів повертався авторові на «доопрацювання». Так, у п’єсі «За дев’ятим порогом» офіційною критикою було виявлено націоналістичне звучання й помилкове висвітлення історії запорозького козацтва [22, c. 1].
До художнього доробку О. Коломійця звертаються і висвітлюють лише окремі аспекти його творчості такі науковці, як Г. Дорош, Н. Корнієнко, А. Кравченко, М. Кудрявцев, С. Хороб. Г. Дорош, аналізуючи українську драматургію 70–80-х років ХХ століття, визнала, що найбільшою мірою володів жанровою формою ліричної драми у 70-х роках саме О. Коломієць. Про творчу ініціативу, пошук нових схем і засобів поетики, зумисне ускладнення драматичного конфлікту незвичайними переходами й сюжетною варіативністю у п’єсах О. Коломійця говорить С. Хороб. М. Кудрявцев визнає талант драматурга художньо передавати драматизм і трагізм людських доль у вирі соціальних бур і потрясінь, морально-психологічні колізії у житті різних поколінь.
Ставлення до драматургічної спадщини талановитого українського письменника О. Коломійця є неоднозначним через те, що її дещо фрагментарно вивчено. Творчість О. Коломійця необхідно розглядати як самобутнє явище української культури, давати узагальнений неупереджений аналіз його мистецькому доробку з позиції сучасного посттоталітарного розвитку літературознавства, історії, філософії [13, c. 11]. Наявні літературознавчі, критичні розвідки, статті, наукові коментарі про життєвий та творчий шлях зберігають своє значення, однак сьогодні вони вже не можуть вважатися об’єктивними й вичерпними, адже складні проблеми художнього відображення дійсності за часів ідеологічної заангажованості, коли нав’язувалася думка про право на існування мистецтва тільки в дусі соціалістичного реалізму, трактувалися одноманітно. Очевидною постає проблема сучасного об’єктивного, всебічного, неупередженого аналізу мистецького доробку драматурга, в якому відобразились головні тенденції і напрями не лише української, але й тодішньої всесоюзної та деякі новітні пошуки загальноєвропейської драматургії 60–80-х років ХХ століття. Вивчення творчості українського драматурга О. Коломійця дає багатий матеріал для розуміння художніх можливостей, закономірностей та напрямів розвитку драматургії як роду літератури.

1.2. Місце творчості О. Коломійця в літературному процесі 60–80-х років ХХ ст.
У 40-х–50-х рр. ХХ ст. українська драматургія страждала від антихудожнього засилля «безконфліктності», відсутності широкої життєвої проблематики, низького рівня майстерності тощо. Натомість йшло декларування «справжніх» соціалістичних стосунків між людьми – колективістських, трудових, ідейних. Персонажами більшості творів пафосно вирішувалися лише виробничі або відомчі питання, виявлялися однобоко, аскетично. Позитивного героя настільки віддаляли від реального життя, що у ньому не виражався живий прототип з реальним багатством почуттів та інтенсивністю їх вияву.
На думку Т. Гундорової, в радянській літературі надзвичайно розвинулися кліше, штампи, а ритуальна функція «позитивного героя» полягала у демонструванні ідеальної гармонії соціалістичного світу. Тільки-но влада оголошувала про старт нового великого будівництва або суспільного руху – відразу з’являлася ціла низка схвальних п’єс, присвячених одній і тій самій темі, визначеній партією [6, c. 53].
І читачі, і глядачі замість того, щоб отримувати очікувані яскраві враження від сценічно-літературного твору або мудрих порад як результатів художньо-образного пізнання життя повинні були сприймати авторські фантазії на тему чергового партійного повідомлення або розпорядження, надуманої комуністичної тези. Найменша увага приділялася формі твору. П’єси продукувалися за установленим шаблоном, що призвело до художньої примітивності. Нехтування законом подвійної природи драми, силою перевтілення (природністю й умовністю) спричинило суттєве зниження рівня узагальнювальної сили мистецтва й обмеженість художніх символів і типів, доводило художні твори до схематизму, натуралізму і жанрового збіднення (революційно-романтична трагедія зникла ще в 1920–1930 рр.).
Драматичні твори прикривалися натуралістичними елементами для створення ілюзії реалізму, з якого, за радянським міфом, нібито колись розвинувся «найпрогресивніший» метод – соціалістичний реалізм. Саме його переважаючі принципи відображення дійсності (партійність, класовість, ідейність, народність, актуальність) породили цілу низку канонічних способів обробки життєвого матеріалу (міфологізації або кодування), наслідком чого стало викривлення естетики драми, різке послаблення її художнього впливу, примітивізм, тиражування, рутинність. На думку Г. Веселовської, соціологічний напрям у мистецтві завдав непоправного удару спочатку культурі модерну, потім і авангардистському мистецтву, а обстоюючи класову теорію мистецтва, спонукав до життя «марксистський метод» [4, c. 290]. Завдяки цьому штучно створеному методу не утверджувалося ніяких специфічних мистецьких форм, не розвивалися естетичні мотиви і не виражалися нові художні смаки. З позицій сьогодення соціалістичний реалізм розглядався як псевдохудожній унітарний метод (напрям), який насаджувався пануючим режимом для того, щоб використовувати мистецтво слова для політичної пропаганди і пильного контролю за письменниками. Особливо актуальною базою для цих завдань виявилася драматургія як масовий, впливовий і ефективний вид мистецтва.
На думку більшовицьких ідеологів найпопулярнішими драматургічними творами, були п’єси О. Корнійчука, який був не тільки сумлінним виконавцем, а й співавтором канонів соцреалізму. Першою з уславлених драм О. Корнійчука була «Загибель ескадри» (1933) про затоплення більшовиками кораблів Чорноморського флоту є взірцевим зображенням жертвоприношення на вівтар революції. П’єса переповнена масовими сценами, жорстокістю, насильством, кровопролиттям. О. Корнійчук був серед тих драматургів, кому в 1936 р. запропонували взяти участь у конкурсі на створення п’єс про революцію та її вождя. І вперше у Радянському Союзі на сцену в його п’єсі «Правда» – відверто кон’юнктурній агітці – вийшов канонізований «бог» (ефект «живого» Леніна – міфологема «смерть-воскресіння») [16, c. 135].
За ідеологічним та політичним замовленням О. Корнійчук створив й агітку з міфом про дружбу народів – історичну драму «Богдан Хмельницький» (1939), яка відрізнялася прямолінійністю, спрощенням історичного матеріалу, відродженням ідеї «возз’єднання» України і Росії. Драматург також розробив утопічну тему облаштування соціалістичного «раю». Його комедія «В степах України» (1941) розповідала про однозначні моральні цінності, і показувала «щасливе» життя у соціалістичному селі. У творі презентовано соціалізм як суцільне свято праці. Все це робилося за допомогою ілюзії й наліплювання масок. Типовими святково-поверхневими зразками соціологічної містифікації стали його п’єси «Приїздіть у Дзвонкове», «Макар Діброва», «Калиновий гай» тощо. У повоєнні роки розпочалася міфологізація і постаті самого О. Корнійчука. Його п’єси були еталоном для наслідування. Театральний репертуар у 30-х – 60-х рр. ХХ століття фактично формували п’єси О. Корнійчука та його однодумців.
У художньому житті кінець 50-х рр. ХХ століття прикметний послабленням прославляння тоталітарного режиму, що обумовлено політичними подіями, насамперед смертю Й. Сталіна у 1953 р., а відповідно і зміною у принципах управління генералізованою ідеологією партії щодо суспільства, науки, мистецтва, літератури тощо. Послаблення позначилося на загальних позитивних змінах у літературному процесі. Твори М. Куліша, Є. Плужника, М. Зерова та інших письменників, що були раніше заборонені, зазнали реабілітації і повернені читачам. Однак багато залишилося закритими, зокрема твори М. Хвильового, Г. Михайличенка, Г. Чупринки тощо. Було здійснено крок до відновлення і неупередженого ставлення та цінування національних здобутків минулих епох, до повернення в літературу загальнолюдських цінностей. Г. Клочек висловив думку, що зміни у політиці влади означили прихід до всезагального морального і духовного піднесення – період першої післясталінської відлиги і появу такого характерного явища, як «шістдесятництво» [8, c. 17].