Політичні відносини між Україною та ФРН

Одним із зовнішньополітичних завдань України на короткострокову та середньострокову перспективу має стати зосередження на розбудові двосторонніх відносин із найвпливовішими членами Євросоюзу, провідним серед яких є, безперечно, Німеччина.
Незважаючи на місце та роль Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) у світі та Європі, проблематика українсько-німецьких відносин в Україні є мало дослідженою.
Більшість українських авторів розглядає українсько-німецькі взаємини крізь призму співробітництва України з державами Західної Європи чи з ЄС у цілому, не виокремлюючи їх у самостійну ділянку зовнішньої політики України.
Стан двостороннього співробітництва України та Німеччини можна охарактеризувати як незадовільний. На дану ситуацію безпосередньо впливає низка зовнішньо- та внутрішньополітичних факторів. Сьогодні головна увага ФРН зосереджена на подоланні численних проблем всередині ЄС, пов’язаних насамперед із необхідністю пошуку шляхів виходу з важкої економічної та фінансової кризи, зокрема кризи єврозони. Несприятливою є також політична ситуація в самій Німеччині, де правляча коаліція стрімко втрачає позиції насамперед через непопулярність антикризових заходів серед опозиції та населення. Однак чи не найбільший вплив на двосторонні відносини має факт особливих відносин Німеччини з Росією. Через це ФРН уникає будь-якої можливості перетворення «українського питання» на фактор суперництва із Росією.








Політичні відносини між Україною та ФРН
ФРН є однією із шести засновників Європейського Союзу та його найбільшим донором, тому «європейський проект» є для неї першочерговим пріоритетом. Саме Німеччина є однією з небагатьох західноєвропейських країн, яка досить активно вибудовує свою політику по східному вектору. Водночас ФРН останніми роками дуже стримано ставиться до можливості розширення ЄС, окрім уже існуючих зобов’язань, і виступає проти надання європейської перспективи Україні.
Аналізуючи ситуацію, що склалася на сьогодні в українсько-німецьких відносинах, слід відзначити кілька факторів, які мають і матимуть найбільший вплив на подальші перспективи двосторонніх відносин.
По-перше, основні зовнішньополітичні зусилля Німеччина спрямовує на вирішення численних внутрішніх проблем ЄС, таких як подальша конвергенція нових членів, налагодження механізмів імплементації Лісабонського договору, що набув чинності 1 грудня 2009 року (саме Німеччина під час свого головування в Євросоюзі у першому півріччі 2007 року надала імпульс укладанню нового установчого договору ЄС після провалу національних референдумів з ратифікації Європейської Конституції), подолання наслідків світової економічної та фінансової кризи, зокрема катастрофічної боргової кризи в Греції. [6, с. 63]
Тривалий час позиція А. Меркель зводилася до намагання знайти нову форму відносин ЄС та України, якою могла б бути «тісна співпраця» як проміжна фаза між діючою нині Європейською політикою сусідства (ЄПС) і повноправним членством у ЄС. При цьому наголошувалося, що й на цій стадії не слід давати українському керівництву певних обіцянок чи надавати європейську перспективу Україні. Такою проміжною фазою стала ініціатива Євросоюзу «Східне партнерство» (СхП), затверджена на установчому саміті в Празі 7 травня 2009 року, що спрямована на шість держав Східної Європи та Південного Кавказу – Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну.
Однак Берлін схильний бачити в даній ініціативі інструмент наближення держав-партнерів до ЄС в економічному плані, але не в політичному. Нинішнє керівництво ФРН постійно підкреслює, що СхП слід сприймати виключно як частину ЄПС і воно має бути обмеженим рамками політики сусідства без надання перспектив членства в ЄС. [1, с. 150]
Ключовими зовнішньополітичними пріоритетами для Німеччини є співпраця з найвпливовішими країнами світу, такими як США, Канада, Росія, Китай, Японія та Індія, трансатлантична кооперація в рамках НАТО, питання роззброєння та контролю над озброєннями, концентрація на проблемних регіонах, що становлять потенційну загрозу світовій безпеці, а також підтримка миротворчих процесів у нестабільних регіонах.
Водночас з огляду на те, що Україна є безпосереднім сусідом Євросоюзу, Німеччина проголошує зацікавленість у підтримці подальших демократичних перетворень в Ук раїні. ЄС загалом та Німеччина зокрема керуються при цьому таким принципом: без стабільної України не можна говорити про стабільність у Східній Європі. Однак Україна при цьому розглядається як «буферна зона», що може гарантувати безпеку на східних кордонах ЄС.