Історичний документ як джерело та „доджерело” ретроспективної інформації

Актуальність теми. Історичне джерело – це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.
Історичне джерело – фундамент історичних наук в цілому і зокрема предмет дослідження джерелознавства. У джерелознавстві природа історичного джерела тісно пов’язана із соціокультурними особливостями періоду, яким воно датується, соціопсихологічними особливостями автора та безперечно історичними фактами, які відображені в ньому. Існує низка класифікацій історичних джерел. Найпростіша – писемні і неписані, а також релікти (залишки) і описи. Більш повна їх класифікація за способом кодування інформації: речові, писемні, образні і фонічні. Втім, кожна наука розглядає історичне джерело крізь призму власного об’єкта досліджень.
Джерело чи документ – це той сировинний матеріал, із якого робиться історія. Саме собою джерело може бути викладом колишнього факту, себто воно може бути гомогенним із тим кінцевим продуктом, на який намагається перетворити його історик, але бути таким йому немає потреби. Для такого випадку, коли чиїсь документи набирають форму оповіді, історик має враховувати й таку можливість, що оповідач чи з невігластва, чи навмисно поширював фальшивки. Випадок стає ще складнішим, коли те джерело не є навіть наказом, а простим залишком дії. Тут стає очевидним, що цей документ не розповідає нічого, якщо тільки історик не зуміє, застосувавши принципи, інтерпретувати його. Але те, що є істинним для цих невербальних джерел, фактично є істинним і для всіх джерел узагалі. Всі вони німі для всіх – окрім одного інтелекту, що спроможний дати їм тлумачення; і навіть таке джерело, що складається із простої оповіді, не приносить ніяких, ні добрих, ні поганих, наслідків історичних, поки не вироблено хоч якогось методу інтерпретування їх.
Отже, інтерпретація джерел є тим формальним елементом історії, що стає противагою для складника матеріального, яким є саме джерело. Без цих двох складників немає жодної історії. І оскільки ці самі джерела історику треба відшукати, зібрати, скласти докупи як дані, що обмежують його поле діяльності, то робота витлумачення їх відбувається згідно із засадами, які він витворює із нічого сам для себе, адже він не знаходить їх готовими. Ця «сприйнятливість» історика стосовно його джерел урівноважується його «спонтанністю» відносно принципів, за якими він інтерпретує вказані джерела.
Найбільша увага істориками та джерелознавцями приділено схемі класифікації по видах документів, як найбільш стійкій та такій, що охоплює широке коло джерел різних епох. Ця схема визнається та використовується також у галузі історії природознавства й техніки.
Усе вищевказане й зумовило вибір теми дослідження: «Історичний документ як джерело та «доджерело» ретроспективної інформації».
Найвагоміший внесок у розробку документознавчих питань, у т.ч. з історії документів, на даний час зробили В.В.Бездрабко, Н.Б.Зінов'єва, С.Г.Кулешов, Н.М.Кушнаренко, М.С.Слободяник, Ю.М.Столяров, Г.М.Швецова-Водка та інші вітчизняні та зарубіжні дослідники. Зокрема, теоретичні аспекти сучасного документознавства та його термінологічні проблеми, зокрема тлумачення таких понять як «документ», «історичне джерело», «доджерело», знайшли відображення в статтях С.Г.Кулешова «Ще раз про «доджерело» (2002), «Новий погляд на структуру документознавства» (2003), «Історичне документознавство: зміст та основні завдання наукового напряму (до постановки проблеми)» (1998) тощо.
Мета дослідження – на основі аналізу наукової літератури дослідити історичні особливості документа як джерела та «доджерела» ретроспективної інформації.
Завдання даної магістерської роботи:
– здійснити аналіз особливостей вивчення історичних документів в українському, російському та зарубіжному документознавстві;
– виявити місце історичних документів у системах класифікації документів;
– розглянути особливості ретроспективної інформації та її відображення в документах;
– проаналізувати історичні документи різних епох як джерельну базу сучасних досліджень;
– дослідити поняття «доджерела» інформації;
– вивчити специфіку «доджерел» у джерелознавчих та історичних дослідженнях;
– виявити перспективні напрями у галузі дослідження теорії історичного документа.
Об’єкт дослідження – історичний документ як джерело та «доджерело» знань про минуле у системі наукових досліджень. Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади вивчення ретроспективної інформації як джерельної складової в історичному документі.
Методологічною основою даного дослідження є принципи об’єктивності, історизму, критичного та структурно-системного підходів до розгляду обраної теми. В процесі написання роботи застосовувалися аналітичний, проблемний та порівняльний методи дослідження. Було здійснене системне загальнотеоретичне осмислення процесів становлення і розвитку явищ.
Для розкриття типологічної структури історичних документів застосовувалися дедуктивний (дедуктивно-індуктивний) та індуктивний (індуктивно-дедуктивний) підходи, які дозволяють, рухаючись від загальних з'ясувань щодо типу документа до конкретних, і, навпаки, визначитися із сутністю його конструкції, її природою, видозмінами залежно від особливостей функціонування як комунікативного засобу.
Історичний метод, порівняння, аналогія і абстрагування застосовані окремо або в комплексі в процесі визначення предмета дослідження. Достовірність отриманих результатів досягалась завдяки використанню методів наукової ідентифікації й зіставно-порівняльного аналізу літературних джерел.
Наукова новизна магістерської роботи полягає у цілісному дослідженні історіографії та сучасного стану теоретичних засад вивчення історичних документів як джерела та «доджерела» ретроспективної інформації.
Структура роботи. Структурно магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять у своєму складі підрозділи, висновків, списку джерел і літератури, а також додатків.






РОЗДІЛ І
Дослідження історичних документів у вітчизняній та іноземній документознавчій науці
1.1. Вивчення історичних документів в українському документознавстві

Вивчення історичних документів здійснювалося із давніх часів – ще давньогрецькі філософи проводили аналіз книг та матеріалів, які стосувалися тогочасної історії та повсякденного життя. Тодішні науковці цікавилися структурою творів, їхньою правдивістю та історичною цінністю.
Від античних часів – через середньовічну схоластичну науку та дослідження у XVIII-ХІХ століттях та сучасну історіографію (друга половина ХХ – початок ХХІ століть) йшло дослідження історичних документів.
Розвиток вітчизняного наукового знання про історичний документ у другій половині ХХ столітті до утворення незалежної України може бути розподілений на 2 періоди: 1950–1960 ті рр. та 1970–1980 ві рр. [22, c. 139]
Історіографічне окреслення основних сюжетних ліній розвитку історичної науки, спеціальні історичні дисципліни відкриває рівень зацікавлення істориків студіюванням історичного джерела, документа та сфер його наро¬дження й побутування. У центрі уваги дослідників опиняються істо¬ричне джерелознавство, дипломатика, історія діловодства, сфрагіс¬тика, палеографія та інші дисципліни, які певною мірою дотичні до проблематики історії, теорії документа та ретроспективного розгляду практики роботи з ним. Більшість проблем, досліджуваних у руслі названих галузей історичної науки, торкалися форми і змісту доку¬мента, репрезентації історичності епохи, суспільства й мислення окремої особи чи соціальних груп, еволюції держави й суспільних відносин. Широка апробація спеціальних історичних методів вивчен¬ня документа, обговорення в такий спосіб міждисциплінарних теоре¬тичних і практичних запозичень ведення дослідження сприяло уко¬ріненню інтересу до документознавчої проблематики. Історичні дослідження документа цього періоду мають широкий тематичний діапазон і торкаються питань наукової критики, класифікації, експертизи історичних джерел, узалежненого співіснування форми і змісту документів від умов, середовища їх створення та існування, рівня суспільного й державного розвитку.
Серед українських дослідників історії документа, історичного джерела, їх інформаційної та матеріальної складових на різних можливих рівнях розщеплення дослідження й побудови цілісних систем знань у радянський період слід назвати М.Я.Варшавчика, А.О.Введенського, В.О.Гавриленка, Я.Р.Дашкевича, У.Я.Єдлінську, П.І.Захарчишин, Я.Д.Ісаєвича, І.П.Крип'якеви¬ча, Я.П.Кіся, О.А.Купчинського, М.О.Міссермана, О.Я.Мацюка, В.В.Панашенко, В.І.Стрельського, B.C.Шандру та багатьох інших. Спроби колективного розроблення актуальних тем спеціальних історичних дисциплін супроводжувалися пошуком оптимальних форм об'єднання зусиль науковців і небайдужих до науки. Найпомітнішим результатом стало заснування постійних семінарів із спеціальних історичних дисциплін (СІД) при архівних установах. Найбільш репрезентативним за результатами вважаємо постійний семінар із архівознавства та допоміжних історичних дисциплін при Центральному державному історичному архіві (ЦДІА) України, на творчому рахунку якого низка цікавих наукових проектів та інших вагомих здобутків.
Розмірковуючи про історію документознавства в Україні, вчені єдині в тому, що стрімкий розвиток науки починається з 1990-х pp. Згідно з твердження¬ми більшості науковців (В.В.Бездрабко, С.Г.Кулешов, Н.М.Кушнаренко, М.С.Слободяник, Г.М.Шве¬цова-Водка та ін.), до останнього десятиліття XX ст., окрім поодиноких фактів, говорити серйозно про суттєві прояви існування документознавства не доводиться. Звичайно, можна відзначити старання архівістів, спеціалізованих кафедр деяких вищих навчальних закладів, різні форми колективної співпраці, спрямовані на актуалізацію документознавчої проблематики, унікальне подвижництво на кшталт постійних семінарів з архівознавства та спе¬ціальних історичних дисциплін цен¬тральних і обласних державних архівів України, діяльність окремих редакційних колегій періодич¬них видань тощо. Утім навряд чи можна наполягати на тому, що документознавство в Україні утвердило¬ся до 1990-х pp. [8, с. 5]