Іпотечні банки та перспективи їх розвитку в Україні"

Іпотечний банк – спеціалізований фінансово-кредитний інститут, який надає довготермінові (на 25-30 років) кредити під заставу нерухомості (або для її придбання) з метою отримання прибутків.
Іпотечний банк вперше виник у Західній Європі в XIII столітті. Особливий розвиток цей вид банку отримав у Німеччині, де перший іпотечний банк був створений в 1770 році в Сілезії. Це був державний іпотечний банк , який здійснювавфінансову підтримку в основному великих комерційних господарств. Банки в Німеччині видавали іпотечні кредити промисловим компаніям, під нерухомість, а також для потреб сільським виробникам.
В ХІХ сторіччі в Україні з розвитком іпотеки зародилася і в цілому склалася мережа спеціалізованих іпотечних установ. Розвинений ринок землі та міської нерухомості став причиною виникнення в Галичині системи іпотечного кредиту. У 1841 р. місцеві поміщики утворили у Львові Галицький державний кредитний інститут - Земельне (Крайове) кредитне товариство, яке стало постачальником іпотечного кредиту для сільського господарства. Цей заклад мав місцевий характер, і його операції обмежувалися двома провінціями - Галичиною та Буковиною.
На той час Австрійська імперія не мала загального для всієї держави джерела іпотечного кредиту, одначе не можна стверджувати, що виникнення іпотечних банків особливо сильно змінило економічний стан нерухомості. Потреба в кредиті задовольнялася масою місцевих громадських закладів, котрі хоч і не мали характеру іпотечних банків, але розміщували свої вільні капітали під іпотечне забезпечення. До них належали ощадні, сирітські, позичкові каси, позичково-ощадні та страхові товариства. Із зростанням цих закладів збільшувалися операції з іпотечним кредитом. Лише 1856 р. при Австрійському національному банку було відкрито відділення іпотеки, яке мало здійснювати свої операції на території всієї імперії.
У бідніших аграрних провінціях, до яких належала й Галичина, населення було переважно рільницьким і грошей не мало. З цієї причини дуже повільно зростали заощадження, що не відповідало постійній потребі землевласників у капіталі. За відсутності значних місцевих заощаджень особливого значення набували іпотечні банки. Так, 1889 р. в Галичині з загальної суми іпотечних позик усіх закладів у розмірі 175 535 тис. злотихринських (гульденів) 82,5% припадало на іпотечні позики банків. Дослідники переділяють усі тогочасні іпотечні банки на дві групи:
1) акціонерні банки, головною метою яких було отримання дивідендів на залучений капітал;
2) провінційні іпотечні банки, крайові кредитові товариства і відділи довгострокового кредиту при ощадних касах, діяльність яких ґрунтувалася не на отриманні прибутку, а на задоволенні суспільних потреб у кредиті.
У 1867 р. у Львові було створено Галицький акціонерний іпотечний банк. Ця перша акціонерна установа мала право, крім надання іпотечних кредитів та емісії заставних листів, надавати короткострокові вексельні та ломбардні кредити. Іпотечні позики забезпечувались і міською, і сільською нерухомостями. При цьому їхній обсяг обмежувався 50% вартості нерухомості або 33,3% вартості лісу. Попри відсутність відповідного застереження у статуті, селянам позики не надавалися. Іншими операціями банку були: приймання вкладів на звичайні та валютні ощадні книжки, приймання на зберігання цінних паперів, обмін валюти.